Офіційний сайт Катеринопільської районної державної адміністрації і районної ради

drv

mrog

П'ятниця, 12 жовтня 2018, 11:27

Еволюція Українського державотворення

діячі На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня державно-політичної свідомості як частини самосвідомості народу. І важливо усвідомлювати, що без аналітичного осмислення минулого, яким би складним та суперечливим воно не було, неможливо формувати засади сучасного державотворення.

Першим з таких періодів був період давньоруської державності (VI - середина XIV ст.). Основний його зміст пов'язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі та продовженням давньоруських державно-політичних традицій в Галицько-Волинському князівстві.

Наслідком утворення Київської Русі став тривалий і складний процес політичної консолідації східних слов'ян, що звершився наприкінці IX ст. Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Відтак, першим і значним кроком на шляху до складання східнослов'янської державності стало об'єднання руської Півночі з Півднем. Цей процес започаткував близько 882 р. князь Олег, який і проголосив Київ столицею новостворюваної країни - уже загальноруської. З того часу починається будівництво Давньоруської держави.

Вона виникла й розвивалася як поліетнічна країна. Безумовно, її створили слов'яни, котрі завжди складали абсолютну більшість населення. Та в Київській Русі разом з ними співіснувало понад двадцять різних народів. Неслов'янські народи увійшли до складу Київської держави переважно мирним шляхом. Давньоруська держава часів Олега (882 - 912) та його наступника Ігоря (912 - 944) залишалась не досить об'єднаною і консолідованою. Влада київського государя у землях племінних княжінь була ще слабкою, здебільшого символічною, самі системи управління, судочинства й збирання данини — примітивними. Вожді племінних об'єднань почували себе автономними.

Початок другого етапу в еволюції давньоруської державності припав на князювання спадкоємиці і дружини Ігоря Ольги (944 - 964). Вона вжила рішучих заходів до регламентації самої системи і норм збирання данини, створення осередків княжої влади на місцях, закріплення адміністративної та судової систем на всіх підвладних Києву землях. Стратегічно виважені й цілеспрямовані заходи уряду Ольги стали вирішальним кроком на шляху до перетворення земель племінних княжінь і союзів на державну територію Київської Русі.

Цей етап завершується за часів Володимира Святославича, на князювання якого прийшовся початок третього і кінцевого етапу в становленні державності східних слов'ян. Тоді відбувся перехід від родоплемінної дружинної держави до феодальної. На часи його князювання (978 - 1015 рр.) припадає інтенсивна розбудова Давньоруської держави. Володимир став одноосібним володарем країни, утвердив ранньофеодальну монархію. Історичне значення видатної постаті Володимира полягає в тому, що своєю державною діяльністю він неначе поєднав дві епохи в суспільно-економічній еволюції Русі - пізню родоплемінну і ранню феодальну. Руська земля дісталася Володимиру Святославичу ще не досить консолідованою й об'єднаною. Як і раніше, влада племінних вождів і князьків у землях, що складали державу, була великою. Вони неохоче слухались наказів київського государя, привласнювали частину данини, що збиралася на його користь і тільки чекали сприятливого моменту аби вийти з-під його руки. Тому Володимир вирішив згуртувати державу й провів цілу низку важливих реформ, а саме адміністративну, правову, релігійну. Тому недарма Володимира називають першим реформатором на Русі.

Довершив будівництво Давньоруської держави син Володимира Святославича Ярослав, на роки князювання якого в Києві (1019 - 1054) припало завершення третього і прикінцевого етапу її складання. В останні роки правління Володимира раптом з'ясувалось, що розбудована ним держава була не такою вже й згуртованою, а його влада - не такою вже й абсолютною. Розпочалися князівські міжусобиці, переможцем яких і став Ярослав. Він з самого початку свого князювання почав докладати чималих зусиль до відновлення централізації держави.

Ярослав першим перетворив зовнішню політику на багатовекторну. З його часу Давня Русь уже не зосереджується на стосунках з Візантією, а зав'язує відносини з Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими країнами. Він вдавався до поширеного у середньовіччі методу проведення дипломатії - династичних шлюбів. Вони високо підносили авторитет держави та її правителя. У цілому, в роки князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Князь остаточно подолав місцевий сепаратизм, перетворив ту частину родоплемінної аристократії, що скорилась центральній владі, на своїх дружинників і бояр. Стабілізувалася державна територія Русі з рубежами, був удосконалений державний апарат.

У добу Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула вищої точки свого розвитку, стала могутньою і висококультурною державою. Вона посіла почесне місце в ряду головних країн ранньосередньовічного світу. Та його нащадки не змогли зберегти єдність держави. Після його смерті розпочалися проблеми так званої правової невизначеності «ряду» (адже Ярослав прямо не проголосив Ізяслава великим князем київським), що дало підстави іншим братам претендувати на престол. Далі в державотворенні з'явилися такі форми управління як тріумвірат і дуумвірат, допоки єдиним правителем держави не став Володимир Мономах, котрий зумів відновити одноосібну й консолідовану монархію на Русі. Цьому особливо сприяла його багаторічна й успішна боротьба проти половецьких ханів, яких він розгромив і загнав далеко за Дон.

Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Галицько- Волинського князівства, яке продовжило державницькі й культурні традиції Київської Русі.

Наступним періодом державотворення на українських землях стало існування Гетьманщини. Виявляючи великі потенційні можливості й динамізм, козацтво сформувало демократичні принципи власної суспільно-політичної організації. Саме в кінці XVI ст. окреслилася тенденція до перебрання козацтвом «історичної місії національного речника українського народу», набуття ним функції носія української державності. «Могутній інстинкт національного будівництва» витворив зародок інституцій протодержавного життя у вигляді Запорозької Січі.

Поява у політичній свідомості молодої еліти нових уявлень про мету національно- визвольної боротьби істотно вплинула на хід переговорів козацької старшини з польською владою. В лютому 1649 р. Б. Хмельницький повідомив останній про право українського народу на самостійне державне буття в етнічних межах свого проживання.

І утвердження національного адміністративно-територіального устрою завершилося вже до весни 1650 р. Кожен полк становив військову одиницю й водночас набував значення адміністративного округу. Від початку формування держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Водночас інтенсивно відбувається становлення авторитарного режиму у вигляді цезаризму, який поступово (на 1657 р.) трансформувався у монархічний. За своїм державним устроєм козацька Україна була унітарною.

Найважливішими складовими політичної системи виступали Генеральна військова (загальна) рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина, військова (генеральна) канцелярія. Функцію головного розпорядчого органу виконувала Генеральна рада, в роботі якої могли брати участь, крім козаків, представники інших прошарків населення. Вона обирала гетьмана й генеральну старшину, розв'язувала найважливіші політичні питання. Гетьман і генеральні старшини були підзвітні їй, і лише вона могла позбавити їх влади. Водночас на чільне місце виходить гетьман, у руках якого зосереджується вища законодавча, виконавча й судова влада і який очолює державний апарат. Помітно зростає роль старшинської ради (до складу її входили генеральна старшина й полковники), що почала вирішувати поточні питання функціонування держави. Керівні посади в державному апараті обіймала генеральна старшина.

Тогочасна українська держава мала низку особливостей. По-перше, провідну роль у її функціонуванні відігравав не стан великих землевласників - магнатів, а козацтво (дрібні землевласники-вояки), яке не визискувало інших прошарків, а жило за рахунок власної праці. По-друге, відкритість козацтва для вступу до його лав представників інших станів і груп, користування селян правами особистої свободи й розділеної з державою власності на землю істотно відрізняли соціальну структуру козацької України від інших європейських держав. По-третє, незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, наявність гострих суперечностей між різними кланами та жорстоку боротьбу за владу. По-четверте, винятково важливою була роль мілітарного фактора. Військові (старшини) обіймали всі керівні посади, що не могло не справляти негативного впливу на розвиток держави.

Укладений у 1654 р. договір з Росією та вступ у 1655 р. Швеції у війну проти Речі Посполитої давали шанси гетьманському урядові на реалізацію програми возз'єднання українських земель у межах держави, що відкривало перспективу виборення повної незалежності. Ці фактори в поєднанні з централізаторською політикою Б. Хмельницького та курсом на встановлення спадкового гетьманату дещо послабили негативні тенденції в розвитку держави й поліпшили геополітичну ситуацію в регіоні. Однак після його смерті відчутним стало прагнення російського уряду скористатися політичною дестабілізацією в державі для позбавлення її внутрішнього суверенітету й перетворення на складову Росії, що й викликало спротив з боку гетьманської влади, частина якої почала схилятися до думки про можливість повернення Гетьманщини до складу Речі Посполитої як її третього члена (нарівні з Польщею й Литвою). Це призвело до подій 1663 р., які затвердили історичну реальність - територіальна єдність козацької України була порушена й відбувся розкол на Правобережжя і Лівобережжя.

А на початку 1780-х рр. наступ царизму на залишки автономії України вступив у завершальну стадію. В результаті цілої низки планомірних акцій, що здійснювалися впродовж досить тривалого часу, в Лівобережній Україні були ліквідовані залишки національних державних інститутів. Останніми акордами на цьому шляху стали скасування у вересні 1781 р. полкового адміністративно-територіального устрою та запровадження замість нього у 1782 р. трьох намісництв. Відтепер усе внутрішнє життя в краї регламентувалося російськими загальнодержавними правовими актами.

Прикметно, що в кінці XVIII а. ані еліта в цілому, ані окремі її представники не наважилися відкрито виступити на захист української автономії. І все ж традиції національної державності, попри знищення її політичних інституцій, не були остаточно перервані. Найбільш рельєфно вони виявлялися в суспільно-політичній думці доби Просвітництва. Не випадково ця ідеологія в Україні, поряд із характерними для неї загальноєвропейськими засадами, набула на місцевому ґрунті чимало специфічних рис, характерних лише для українських земель.

До реальних державотворчих потуг українці повернулися в період відродження української національної державності (1917 - 1920 рр.). У цей час було здійснено декілька спроб одержавлення України.

Перша з них пов'язана з Українською Народною Республікою. З перших днів її проголошення Центральна Рада намагалася забезпечити законодавчі підвалини державного будівництва. Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського. Одними із перших були затверджені принцип побудови судової системи, закон про вибори до Установчих зборів. Правом голосу наділялись усі дорослі громадяни УНР. Найповніше демократичні підвалини УНР були розписані в проекті Конституції УНР, розробка якого завершилася на початку грудня 1917 р. За конституційним проектом, УНР була складовою частиною федеративної Російської республіки, але суверенне право на її території належало українському народові й здійснювалося через Всенародні українські збори - вищий державний законодавчий орган. Ці збори призначали вищу виконавчу владу - Кабінет Міністрів. Третю судову гілку влади УНР мав очолювати Генеральний суд. який обирався Всенародними зборами спільно з судами земель України. Територія України оголошувалася неподільною, складалася вона із земель, яким надавалось право самоврядування. Громадянам України гарантувалися широкі політичні права й свободи. Українсько-більшовицьке протистояння, що окреслилося в кінці листопада 1917 р., а через місяць переросло у відкритий збройний конфлікт, внесло значні корективи в стратегію державного будівництва УНР.

Проголосивши Україну незалежною суверенною державою, IV Універсал засвідчив значні зрушення в ідеологи Центральної Ради. Вона відкинула ідеї автономії та федералізму, які не виявили на російському ґрунті достатньої продуктивності. Не можна не побачити, що ця суттєва зміна ідеологічних векторів й одночасно кульмінаційна мить українського державотворення доби революції відбулися не в часи піднесення, а на хвилі спаду українського національного руху.

Доля Центральної Ради в середині квітня 1918 р. була вирішена, коли в поле зору німців потрапив Павло Скоропадський. Останній репрезентував праві сили, що готувалися до боротьби з УЦР. 29 квітня стало останнім днем діяльності Центральної Ради, яка практично без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України. Центральна Рада розпускалася. Україна отримала нову назву - «Українська держава», а її державно-політичний устрій мав вирішити сойм (парламент), який було обіцяно скликати найближчим часом. А до того верховна влада в країні (як законодавча, так і виконавча) мала належати гетьману.

Прерогативи його влади були обумовлені в «Законі про тимчасовий державний устрій України». Все говорило про те, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим. Форма гетьманату, запозичена з часів станового суспільства, у 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але ніяк не реальною державотворчою традицією. Від моменту створення гетьманський режим отримав відносно вузьку соціальну базу, репрезентанти якої побачили в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції', відновлення порядку та звичайних норм життя, тоді як національний характер державності сприймався ними якщо не вороже, то індиферентно.

Внутріполітичний конфлікт невдовзі призвів до ліквідації гетьманської форми правління. Гетьман на цей момент зробив остаточний вибір на користь консервативних проросійськи зорієнтованих сил. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський підписав грамоту «До всіх українських громадян», якою проголошував про зміну урядового курсу: Україні «першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії». Фактично з незалежною Україною було покінчено, а на її захист постала Директорія як новий керівний політичний орган. Щоправда вона не мала єдності щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за «європейську модель», і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії. В такій ситуації визначився третій, компромісний шлях.

18 листопада біля Мотовилівки уже в першому бою війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Україна стрімко занурювалася у вир громадянської війни. Соціальні конфлікти, стримувані німецькими та австрійськими багнетами, вибухнули з подвоєною силою, щойно гетьманська влада втратила військову іноземну підтримку. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади.

Українська держава впала, поховавши під своїми руїнами ще одну соціально-політичну утопію часів революції: побудувати українську державність на підставі консервативної ідеї. У цієї ідеї насправді не виявилося національних українських підвалин і надзвичайно слабкі були соціальні. її реалізація була цілком і повністю зумовлена певним збігом обставин, чинником іноземної військової присутності в Україні.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила і Західно-Українська Народна Республіка. Видатною подією стало урочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки УНР і ЗУНР. До незаперечних здобутків ЗУНР слід віднести створення дійової системи органів влади й управління, боєздатної армії.

У цілому, сценарій національної революції значною мірою визначався розвитком соціальних сюжетів. Лише в перебігу революції українська еліта зрозуміла необхідність актуалізації національної ідеї, відкинула гасла автономії та федерації, які замінила гаслами суверенної Української держави. Проте, на нашу думку, державно-національна ідея під час революції так і не дістала завершеності.

Але фатальна невдача українського державотворення була захована не так у кон'юнктурних помилках політичного проводу, як в органічних структурних вадах українського націотворення. Ці вади виявились у деформованій соціальній структурі нації, її культурній та освітній відсталості, недостатній національній свідомості й відмобілізованості. Усього, державними одиницями даного періоду виступали Українська Народна Республіка періоду Української Центральної Ради, Українська Держава періоду Гетьманату Павла Скоропадського, Українська Народна Республіка часів Директорії, а також Західно-Українська Народна Республіка. Окрім національних державних утворень у цей період тричі встановлювалася радянська (більшовицька) влада в Україні.

Тим часом, робітничо-селянський уряд, бажаючи розповсюдити радянську владу на всю територію України, декретом від б січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву «Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського - «Рада Народних Комісарів УСРР». Остаточно УСРР - як радянська форма державності, - оформилась з прийняттям на III Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР. Відтак, Україна в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік отримала державність у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки (грудень 1922 - 1991 роки). Незважаючи на проголошену і закріплену конституційно суверенність, Україна залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя. Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався. Панування комуно-радянських сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян. А в середині 1980-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових і соціальних інститутів.

І, нарешті, сучасний період українського державотворення пов'язаний з історичної ваги подіями рубежа 1980 - 90-х рр. Процес боротьби за незалежність проявиеся в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України. Народ України розпочав активну діяльність зі створення демократичної правової держави.

Проаналізовані вище періоди дозволяють збагнути всі перипетії державотворчого процесу, який мав місце на теренах України. Вирішальний вплив на його розвиток справляє реальний хід утвердження та конституювання держави як форми територіально- політичної організації українського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Звідси, вести мову про реали нашої незалежності необхідно крізь призму виокремлення та характеристики головних періодів державотворення в Україні. Різноманітні моделі державотворчих процесів минулого повинні впливати на формування думки про споконвічні прагнення українців до політичної незалежності.

Змінено П'ятниця, 12 жовтня 2018, 11:29

Додати коментар

Захисний код
Оновити