Офіційний сайт Катеринопільської районної державної адміністрації і районної ради

drv

mrog

Архівний сектор
Середа, 14 листопада 2018, 14:25

Реабілітовані історією

Автор Внутрішня політика

За документами Державного архіву Черкаської області

У сучасному пpoцeci розширення документальної бази наукових зокрема історичних досліджень важливе місце займають архівно-слідчі справи репресованих.

На виконання постанови Президії Верховної Ради України від
9 вересня 1991 р. протягом 1992-1994 pp. співробітниками держархіву області проведено науково-технічну обробку позасудових кримінальних справ та складено опис в п'яти томах, в які внесено 1916 справ за 1917-1993 pp. та прийнято від Управління служби безпеки України в Черкаській області на державне зберігання до Державного архіву Черкаської області. Ці документи дають можливість об'єктивно оцінити суспільні процеси, які відбувалися в країні, дають уявлення про масові репресії, про роботу органів суду та прокуратури по реабілітації громадян, які були незаконно засуджені та поновлення їх законних прав та інтересів. В кримінальні справи входять такі важливі документи, як постанови про застосування запобіжних заходів, про пред'явлення обвинувачення, ордер на арешт, анкета заарештованого, довідки-характеристики, постанови на обвинувачених, протоколи обшуку, допиту заарештованого та свідків, обвинувачувальний вирок, постанови про реабілітацію.

Однак Закони України «Про інформацію», «Про Національний архівний фонд та apxiвнi установи», передбачають гарантований захист честі, гідності i законних iнтepeciв oci6, інформація щодо яких міститься в цих документах.

Така небуденна подія як передача на зберігання у державний apxiв великого масиву слідчих справ говорить про якісно нову ситуацію у правовій науці, зокрема, про суттєве розширення джерельної бази історико-юридичних досліджень, за допомогою яких можна знайти відповідь на низку питань, що здавна цікавили істориків права. Таким чином, переосмислюються багато історичних подій та біографій, врешті решт дається оцінка діяльності   багатьох   ланок державного   апарату   i   політики   тодішньої держави загалом. Ці матеріали стали доступними для дослідників i поступово вводяться до наукового o6iry.

Поряд із науковим матеріали apxiво-слідчих справ мають важливе соціально-правове значення та моральний аспект. Через десятиліття нащадки отримали можливість довідатися про долю своїх батьків, дідів, поновити права реабілітованих, вони  є документальною  базою  реалізацією  Закону України «Про  реабілітацію жертв   політичних  peпpeciй   на   Україні».

Перелік цифрових копій документів

Державного архіву Черкаської області до виставки

«Репресовані священники»

 

1-7. Із кримінальної справи гр. Єрхана Панкратія Титовича.

Ф. Р-5625, оп. 1, спр. 8807.

 

8-12. Із кримінальної справи гр. Засядьвовка Мефодія Олімпійовича.

Ф. Р-5625, оп. 1, спр. 7079.

 

13-17. Із кримінальної справи гр. Долгополова Василя Олександровича.

Ф. Р-5625, оп. 1, спр. 9489.

 

18-23. Із кримінальної справи Панчука Михайла Григоровича.

Ф. Р-5625, оп. 1, спр. 8290.

Середа, 14 листопада 2018, 13:57

Голодомор на Черкащині

Автор Внутрішня політика

plakat_0 plakat_1 plakat_2


plakat_3 plakat_4plakat_5 plakat_6 plakat_7 plakat_8 plakat_9 plakat_10 plakat_11 plakat_12 plakat_13 plakat_14 plakat_15

Гуманність кожного суспільства вимірюється його ставленням до найменш соціально захищених верств населення. Зрозуміло, що в кожній країні – це пенсіонери,  люди, попередньою працею яких створювалися сьогоднішні блага.

Не відкрию ні для кого секрет, що здобуття для когось, може, і гіркого, але для більшості, виснаженої трудовими буднями, довгоочікуваного статусу пенсіонера, завдання не з простих. Перша проблема, з якою стикається  людина при оформленні документів для отримання пенсії – підтвердження свого трудового стажу, і добре, якщо підприємство або установа, де вона працювала, функціонує й далі. Якщо ж воно припинило своє існування, то документи з особового складу, які накопичилися за попередню діяльність і термін зберігання яких складає 75 років, передаються до правонаступника. Коли ж воно ліквідовується без правонаступника, то виникає питання про місце збереження цих документів.

Тут уже багато чого залежить від керівництва і депутатського корпусу сільської чи селищної  ради на території якої діяло це підприємство, від розуміння ними потреб громадян та від наявних коштів.

В Катеринопільському районі вирішили питання збереження документів ліквідованих установ відповідно до ст.38 пункту 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» - документи з особового складу (книги нарахування зарплати та трудоднів членам колгоспу та колективного сільськогосподарського підприємства, відомості нарахування зарплати та накази про прийняття та звільнення працівників ) передані до сільських та селищних рад на території яких діяли ці підприємства.   Документи зберігаються в окремо виділених кімнатах, затверджений відповідальний за стан збереження документів та видачу довідок соціально-правового характеру. Відповідальні за документи ліквідованих підприємств працюють у співпраці з архівним сектором  районної державної адміністрації, управління соціального захисту населення та відділенням  Пенсійного фонду в Катеринопільському районі. Такий стан роботи забезпечує отримання довідки про підтвердження стажу роботи та нарахування зарплати, безпосередньо за місцем проживання громадян.

Порядок зберігання документів, які не належать до Національного архівного фонду, а саме документів, нагромаджених у процесі документування службових, трудових або інших правовідносин (документів з особового складу) визначається цілою низкою нормативних актів, які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси не тільки пенсіонерів, а й інших верств населення.

Достатньо тільки поглянути на їх перелік:

- Закон України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”;

- Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” ;

- Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” ;

- Закон України “Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб підприємців”.

Таким чином, на сьогодні ми маємо досить широку законодавчу базу для того, щоб забезпечити найменш соціально захищеним громадянам право на отримання пенсій та інших належних їм виплат. Але найголовніше – маємо розуміння проблеми і сприяння з боку керівництва районної ради та її комісій.

Архівний сектор Катеринопільської райдержадміністрації забезпечує зберігання, облік і охорону документів Національного архівного фонду, переданих сектору  виконавчими комітетами місцевих рад, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та об'єднаннями громадян, які діють (діяли) на території району

Архівний сектор райдержадміністрації   розташований у  пристосованому приміщенні адмінбудинку на третьому  поверсі. Приміщення архівного сектору  складаються  з однієї робочої кімнати, площею 13,7 кв.м., та двох архівосховищ, площею 34 кв.м. Протяжність стелажного обладнання - 138 пог.м.. Ступінь заповнення стелажного обладнання 84%.

В архівному секторі  станом на 1 січня  2018 року налічується близько 20 тисяч  одиниць зберігання, 78 фондів. Збереженість документів НАФ вцілому забезпечується добре.

В архівному секторі  впроваджено основний комплекс нормативно-методичних документів, що регламентують роботу сектору. Діяльність архіву здійснюється відповідно до Положення про архівний сектор  райдержадміністрації, затверджено розпорядженням голови  Катеринопільської  районної державної адміністрації № 114 від 09.07.2018 року.

Основна діяльність архіву здійснюється відповідно до річногро плану. При розроблені  планових документів архіву враховуються рекомендації та вказівки  Державного архіву Черкаської  області.

Архівні документи, які поступають в архівний сектор, реєструються в книзі обліку надхожень та листах фондів.

Документи,які  надходять в архів від установ і організацій вперше реєструються в списку фондів.

Прийом архівних документів здійснюється за описами, затвердженими на ЕПК Держархіву Черкаської  області із складанням акту прийому документів. На кожний прийнятий в архів фонд заведено  справу фонду, в якій є історичні довідки, акти прийому документів, акти передачц справ та ін.

Підсумки роботи районного архівного сектору  за рік  фіксуються у річному звіті та підбиваютьтся на засіданнях колегіїї державного   архіву Черкаської  області.

Архівний сектор Катеринопільської  РДА має  мережу архівних підрозділів установ, організацій, місцевих рад та с/г підприємств, які є основними  накопичувачами Національного архівного фонду . Згідно Списку №1  зареєстровано 39 установ-джерел  формування архівного фонду.

В останні роки ведеться велика робота по покращенню показників стану архівної справи та діловодства в установах району, зміцнено нормативно-правову базу.  Так в 2017 році   розроблено та затверджено експертною комісією архівного сектору   57 номенклатур справ, 57- Положеннь про експертні  комісії, 57- Положеннь про відомчі архіви, 4- інструкцій з діловодства. При підтримці райдержадміністрації та районної ради  вирішено питання довготривалого  зберігання документів з особового складу ліквідованих колишніх колгоспів, КСП), створивши трудові архіви при місцевих радах району.

Відповідно до  графіків роботи архівного сектору  проводяться перевірки стану архівної справи та діловодства в установах району. В теперішній час  кожна установа потребує методичних та практичних  рекомендацій по веденню діловодства та  проведенню впорядкування та підготовки документів для передачі на державне збурігання. І було б непогано отримувати їх на місці. Щорічно  архівним сектором  передаються на розгяд ЕПК області описи справ постійного зберігання , з особового складу, історичні довідки, номенклатури справ, акти про виділення до знищення документів, що не підлягають зберіганню установ  району. Організація користування документами здійснюється в основному  через довідково-інформаційне обслуговування та видача справ у тимчасове користування.

Згідно з новою редакцією Закону «Про  Національний архівний фонд та архівні установи» метою зберігання НАФ є задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізація законних інтересів кожної людини. І, дійсно, архівний сектор  є установою, яка не лише збирає, зберігає, а й  активно використовує інформацію, через це архів є саме тією ланкою, що наближує документи до  користувача, безпосередньо з ним спілкується.

Аналіз виконання запитів засвідчує, що документи архіву користуються великим попитом. Адже, на підставі архівних довідок сотні  громадян України та СНГ  отримали документи,  що підтверджують стаж  роботи  в ліквідованих та діючих  установах, організаціях, с/г підприємствах району, нарахування  зарплати, рішення про  обрання депутатами  районної  ради,  оформлення права власності, приватизації майна та довідки про реорганізацію підприємств району. Це все можливо і просто, коли документи передані на державне зберігання.

Так, впродовж  2017  року  в  архівний сектор  надійшло – 288 письмових звернень на які надані письмові відповіді. Із них

- тематичних - 112 звернень, з них  виконано  з позитивним результатом - 108 звернення та 4 з рекомендацією звернутися за місцем знаходження документів. Це в основному звернення про виділення земельних ділянок, про  приватизацію земельних ділянок, про дозвіл на будівництво, добудову, приватизацію квартир.

- соціально-правового характеру – 176 звернень,  з них виконано - 157 звернення  з позитивним результатом  та 19 з рекомендацією звернутися за місцем знаходження документів. В зверненнях соціально-правового характеру переважали звернення, про стаж роботи, про  нарахування заробітної плати,  про перейменування та реорганізацію установ.

Районний архів  приділяє особливу увагу поліпшенню якості роботи із зверненнями громадян та самими громадянами. Так звернення соціально-правового характеру в архівному секторі  розглядаються протягом тижня.

Архівний сектор   співпрацює із засобами масової інформації. Впродовж року  в районному часописі «Катеринопільський вісник» порушуютьтся  проблеми архівних установ району та висвітлються нові  вимоги до архівної справи, та правила передачі документів на державне зберігання.

Завідувач  архівного сектору бере участь в роботі семінарів, які проводить райдержадміністрація, де висвітлються питання ведення  діловодства та організації роботи архівних підрозділів підприємств, установ,організація, місцевих рад та с/г підприємств,  у днях влади.

Кількість проблем щодо  матеріально-технічного забезпечення державного зберігання документів НАФ, вирішення яких потребує сталого бюджетного фінансування, не зменшується. Найголовнішою з них  є забезпечення архівного відділу  придатними для зберігання документів приміщеннями, стелажним обладнанням  та  картонними коробками для картонування справ.            Відповідно до рішення від 16.12.2015 № 3-ІІ/7 Катеринопільської районної ради  затверджена районна «Програма розвитку архівної справи  на 2015-2019 роки

Також, слід зазначити, що в роботі архівних підрозділів установ району мають місце невирішені проблеми і суттєві недоліки. Серйозною загрозою для архівних справ є перебування їх в умовах, що не гарантують фізичної збереженості. Порушення температурно-вологісного режиму приміщень, де зберігаються архівні документи, аварійний стан самих приміщень призводять до погіршення фізичного стану документів, ураження їх біошкідниками.

Архівний сектор Катеринопільської  РДА має  мережу архівних підрозділів установ, організацій, місцевих рад та с/г підприємств, які є основними  накопичувачами Національного архівного фонду . Згідно Списку №1 , станом на 1 січня 2018 року,  зареєстровано 39 установ-джерел  формування архівного фонду. В 2017 році на державне зберігання поступила 651 справа, передано до державного архіву Черкаської області 586 справ.

На державне зберігання передаються документи тільки в упорядкованому стані (документи посистематизовані, підшиті в тверді обкладинки,  підписані чорним  чорнилом, проштамповані, аркуші пронумеровані і т.д.), на них складені облікові документи (описи справ, історична довідка, акт про виділення документів до знищення), які необхідно схвалити спочатку на ЕК архівного сектору, а пізніше на ЕПК Державного архіву Черкаської   області.

Усім установам-джерелам  формування НАФ щорічно надсилаються нагадування про  про термін передачі  на зберігання документів НАФ.

Відповідно  до  Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи»,  Переліку типових документів із зазначенням термінів зберігання документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 р. №578/5 та зведеної номенклатури справ, документи, терміни зберігання яких визначено за номенклатурою «постійно» - це документи НАФ (Національного  архівного фонду) -  передаються  на державне зберігання до архівного сектору через 5 років після їх створення. Документи з особового складу (кадрові накази та  особові рахунки працівників),  нотаріальні дії та погосподарські книги місцевих рад  – зберігаються в установі, організації, на підприємстві, в раді (установах-фондоутворювачах НАФ) – 75 років і на державне зберігання не поступають.

У 1996 році Верховна Рада України, висловлюючи суверенну волю громадян нашої держави і спираючись на багатовікову історію українського державотворення, на світовий досвід, прийняла Основний Закон України — Конституцію, яка стала реальною і дієвою основою розбудови незалежної демократичної держави як повноправної учасниці світового співтовариства.

Конституція увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності і соборності України. Її найвища юридична сила, верховенство права, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність — фундаментальні засади, на яких ґрунтується сьогодення і вибудовується майбутнє українського народу.

Цей день став державним святом. Люди все глибше усвідомлюють значення Основного Закону для розбудови держави, для правового оформлення її незалежності, демократизації суспільства, закріплення та розширення прав людини і громадянина.

Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Це сприяло підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Конституція врахувала історичний досвід нашого народу і кращі світові традиції. Це першооснова формування політичних, економічних та духовних реалій нашого суспільства.

Довгий і складний шлях політичного самовизначення засвідчив невмирущу волю українців мати свою державність, бути суверенним серед інших вільних народів Європи і світу. Послідовно і мужньо крізь віки йшов до цього український народ.

Витоки конституційного мислення йдуть від видатних державотворців – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Павла Скоропадського.

Вшановуючи великих попередників, ми не можемо не згадати і наших сучасників – державних діячів та політиків, які багато зробили для прориву України в нову якість – від Декларації про державний суверенітет до Конституції незалежної України, прийняття якої 22  років тому стало могутнім акордом у самоствердженні України як держави-нації. У такий спосіб було одержане своєрідне свідоцтво, яке підтвердило кардинальні зрушення не лише в ментальності, а й в реальному житті українського народу.

Конституція 1996 року увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності та демократії, гарант незалежності та соборності України. Її найвища юридична сила, верховенство права, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність – фундаментальні засади, на яких ґрунтується сьогодення і вибудовується майбутнє українського народу.

Прийняття Конституції стало точкою відліку нової епохи в історії нашої держави. Ні в кого не викликає сумніву, що саме цей акт заклав підвалини майбутніх економічних, соціальних та духовних перетворень у суспільстві.

Не слід забувати, що конституційні норми, якими б вони передовими і демократичними не були, самі по собі не змінять життя на краще. Сьогодні, аби перетворити зміст на результат, усім нам потрібні підвищена відповідальність, самовіддана праця заради однієї мети – процвітання України як цивілізованої європейської держави.

Реалії сьогодення довели, що з’ясування політичних відносин – безперспективна дорога в нікуди. Нинішня життєва реальність в іншому, і вимагає вона консолідації всіх здорових сил суспільства.

1 2 3 4 5.1 5.2 5.3 5.4

1ba7a0cd35b0f7d6a1817b79ee88da17 На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці і стали опорою Центральної Ради.

24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами  загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. І наступного дня ці 27 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них  – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

200px-With_Family Народився В'ячеслав Чорновіл  24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеринопільського району, тоді Київської області в сім'ї вчителів.

У радянські часи сім'я Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра Йосиповича Чорновола, який не повернувся з ув'язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. В'ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 років В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севруком та ін. В'ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок 15 листопада 1967 року Львівського обласного суду — жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В'ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В'ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв'язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах (1977–1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв'ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.

6 вересня 1987 року у Львові створена «Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління». До її складу увійшли М.Горинь (голова), В.Барладяну, І.Гель, З.Попадюк, С.Хмара, В.Чорновіл.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В'ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

4 серпня 1988 у Львові біля університету ім. І.Франка відбувся несанкціонований мітинг, на який зібралось декілька тисяч осіб. Газета «Вільна Україна» писала, що правоохоронні органи вжили оперативних заходів до його припинення. Особи, які порушували громадський порядок і виявили непослух працівникам міліції, затримані. Ведеться слідство. Фактично ж у цей день, як відзначалось у протестній телеграмі Виконавчого комітету Української Гельсінської спілки, надісланій 6 серпня 1988 р. М. Горбачову, «органи міліції КГБ, шоста рота спеціального призначення жорстоким і цинічним способом розігнали мітинг біля Львівського університету. На людей нацьковували собак, їх тягли до машин за волосся й ноги. Багатьох били, в тому числі жінок і підлітків. Таке придушення волевиявлення громадян, що потягнулися до громадського життя після 60-річного мовчання, нагадує методи розправ над народом найреакційніших режимів». Василь Берладяну, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, які підписали телеграму за дорученням виконавчого комітету УГС, вимагали «притягнення до відповідальності винуватців антидемократичного погрому». Цей день увійшов в історію Львова, як «кривавий четвер».

Політина діяльність

200px-В'ячеслав_Чорновіл_у_Степана_Кожум'яки._Травень,_1990_р._4 Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл: „Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові «Демократичний фронт сприяння перебудові» була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.“У березні 1990 року В'ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).

25 березня 1999 року В'ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В. Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Пізніше внаслідок серцевого нападу помер один з трьох пасажирів «КамАЗу».

Соратники В. Чорновола та його син Тарас Чорновіл вважають його загибель політичним убивством.

200px-Chornovil_Vyacheslav На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано Чорновола на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка № 1).

Розслідування

22 березня 2011 року генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу, порушену за фактом загибелі в ДТП колишнього лідера Народного руху України В'ячеслава Чорновола. В той же час Тарас Чорновіл вважає, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури.

2 червня 2011 року прокуратура Києва підтвердила інформацію про ексгумації тіла В'ячеслава Чорновола. При цьому за словами сестри Чорновола Валентини, її не попередили і не сповістили про ексгумацію.

Нагороди та премії

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) — за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі[5]. Премію присуджено у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські.

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000) (посмертно) — за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

П'ятниця, 17 листопада 2017, 11:19

Голодомор 32-33-х років

Автор Внутрішня політика

thumbnail Голодомор 32-33-х років  жахлива сторінка в історії багатостраждального українського народу. Сторінка яку не можна перегорнути байдуже і не повернутися до неї. Це історії нашого народу, яка повинна передаватися з покоління в покоління.

Ось декілька свідчень про ті часи:

Лист члена ЛКСМУ Г.І. Ткаченка секретарю ЦК КП/б/У С.В. Косіору про економічні труднощі на селі та політичний настрій населення.

Шановний Станіслав Вікентійович, доведіть мені чим пояснюється таке безглуздя, яке ми маємо сьогодні, й врешті-решт коли досягнемо своєї мети і якими методами та чиїм ентузіазмом.

Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманьщині, Київщині і т.ін. Великі площі незасіяної землі, а врожайність посіяного не більше 25-30 % відносно тієї, що була в 1925-1928 роках. В колгоспах, в яких було коней 100-150, зараз тільки 40-50 та й ті такі, що падають. Людство страшенно голодає. Я просто не розумію, і коли б мені хто авторитетний доводив хоч десь в 1927-1928 рр. про те, що при Радянській владі можуть помирати на роботі з голоду. Я не повірив би і висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно.

Ну, а що ж ми маємо зараз?  Десятки й сотні випадків, коли колгоспник виходять в поле і зникають, а через декілька днів знаходять його аж провонявшим й так його без жалю, наче це цілком природно, заривають в яму й квит, на другий день цього ж, що заривав, попереднього, находять труп – мруть з голоду.

Хіба це можливо йти на роботу і нахльобатися якогось бур*яну з звичайною макухою?

Із листів, що надійшли до ЦК ВКП/б/ - т.Сталіну й ЦК КП/б/У:

«Шановний т.Сталін, чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з січня 1932р. в своєму колгоспі ні фунта хліба. Тепер постає питання, як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть. Бо ще до врожаю 4 місяці.»

«Я бачив, що в Росії пуд хліба 10крб., а на Україні – 80крб. і немає. Всі їдуть в Росію. У нас, коли у колгоспника буде 10 фунтів, так забрали. Зараз колгоспники дуже мають поганий погляд на колгоспне будівництво. Коли я робив у колгоспі рік на тракторі і маю 250 трудоднів, я  одержав 12 пудів хліба і більше нічого, як можна прожити, я обірваний , голодний, мені навіть соромно про все це Вам писати, бо я людина молода, маю 19 років.»

Довідка інформаційного сектору оргінструктору ЦК КП/б/У про стан Уманського району Вінницької області на 5 травня 1932 року. В  с. Степківці виявлено факт людоїдства. Бідняк колгоспник  М. 34 –х років, що довгий час недоїдав і годувався дохлими кіньми, вночі 27 квітня убив свою дитину 2-х років, порізав на шматки, жінка варила і годувалися вони 2 дні. Потім він хотів убити і другу дитину 4-х років, але жінка заперечила.

Опухлих від голоду, яким загрожує  смерть, в кожному селі чисельна кількість. Збільшуються кражі, грабунки, головним чином, скотини для їжі. Такий стан з харчуванням відбивається на посівній кампанії: частина зовсім непрацездатних, частина виїджає за купівлею хліба в промислові центри, до Ленінграду, Москви, причом їдуть, головним чином, працездатні.

Ось декілька спогадів про ті жахливі часи жителів Катеринопільького району :

Кузьменко Одарка Григорівна 1913 року народження, смт.Катеринопіль:

Навпроти церкви був торжок. Коли люди розходилися, оставалося 2-3 трупи, хто був сильніший, то  крав пайку хліба в продавця і тікав. Сушили а потім мололи на жорнах лободу, берестки, з цього пекли коржі. Люди пухли з голоду, не могли говорити. У сусідів кінь пропав, з*їли його і кістки варили і об*їдали.

Зайченко Юхтима Іонівна 1918 року народження смт.Катеринопіль : в колгоспі працювали батько, мати і три сестри. На місяць давали 10 кг борошна. Їжі нехватало. Всі в сім*ї пухли з голоду. Збирали печериці. Сестра здуріла від грибів, Виміняли за стрічки кислого молока, сестра випила його то стало їй легше. Їли коней, листя з акації. Збирали мишаки -  кучі зерна і колосків, які наносили на зиму миші і ховрахи. Саме тяжко було наприкінці зими на початку весни 33-го.

Левченко Анастасія Яківна 1910 року народження смт.Катеринопіль:  Брат узнав, що в Києві продають продукти для жителів міста, він одів черевики і костюм та й поїхав до Києва за продуктами. Коли жито викинуло колос то батько накосив жита, мама насушила колосків а потім намолола їх на жорнах і спекла зелених коржів, але їсти їх було неможливо.

Лисиця Василь Йосипович 1925 року народження с. Ромейкове : Урожай в 1932 році був гарний. Вивозили з села все, нічого не оставляли даже для посівної. По селі ходили команди із штирями, якими провіряли чи не заховано в кого в землі зерна. На хуторі жив чоловік на якого говорили «Божок», то говорили , що він з*їв свою дитину. В селі багато людей вмирало від голоду. Моя сестра вмерла в 1932 році, але в нашій сім*ї ніколи не говорили про причину її смерті. Після голодовки в 1934 році до села привезли 10 дітей з дитячого будинку. Це були діти з областей де був сильніший голод ніж у нас. Батьки цих дітей померли. Цих дітей розібрали по сім*ях де вони росли разом зі своїми дітьми.

Носулич Ганна Харитонівна 1924 року народження с. Ромейкове: під час голодовки мама ходила на роботу в колгосп де збирала кукурудзу. То мама нашила торбинок і в них складала зерно кукурудзи, потім заривала його в землю. Ночами мама ходила в поле і відривала торбинки із зерном. Дома в нас були гарні скатертини, хустки і покривала. Батько все це забрав і возив міняти в Ростов на продукти. В Ростові голоду не було. І коли він приїхав додому то розповідав нам дома, що в Росії все є, і про голод на Україні ніхто не вірить.

На основі архівних документів та спогадів земляків підготувала

завідувач архівного сектору   райдержадміністрації

Л.В. Гаркава

 

 

 

Понеділок, 23 жовтня 2017, 11:18

АРХЇІВНА СПРАВА В УКРАЇНІ

Автор Внутрішня політика

У вересні 1917 р. було створено Бібліотечно-архівний відділ при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. при Народному міністерстві освіти УНР) під керівництвом Олександра Грушевського (1877–[1943]), молодшого брата видатного українського вченого-історика та державного діяча Михайла Грушевського. Ця установа, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського, було перейменовано в Архівно-бібліотечний відділ Головного управління у справах мистецтв і національної культури при Міністерстві народної освіти, його з травня 1918 р очолював Вадим Модзалевський (1882–1920). Обидва керівники були авторитетними постатями у науковому та громадському житті українства, відомими вченими-істориками, залишили помітний слід в українській історіографії, джерелознавстві, літературознавстві, мистецтвознавстві, генеалогії, біографістиці, архівній та музейній справах, організації архівної освіти. Під їх керівництвом співробітники зазначених державних установ розпочали виконання перспективної, національно-орієнтованої програми реформування архівної справи. Особлива увага приділялась збереженню та охороні архівних документів, у т. ч. приватних архівних i книжкових колекцій; повернення українських архівів з-за кордону, зокрема, йшлося про відстоювання невід’ємного права України на повернення примусово вивезених у Росію за наказом царського уряду архівних документів; створення зведеного реєстру архівної спадщини; заснування Українського національного архіву – установи європейського рівня; надання вченим архівним комісіям статусу державних установ зі збільшенням штату та покладання на них функцій контролю за станом діловодства у місцевих установах і організаціях; формування мережі нових архівних установ і підтримка діючих; започаткування системи підготовки фахівців архівної справи. Сучасні архівісти продовжують зазначену роботу, а Державна архівна служба України цілком справедливо вважається спадкоємницею органів управління системою архівних установ, створеною в часи Української революції 1917-1921 років.

В перші місяці окупації території, за розпорядженням гебітскомісара «Про порядок і заходи боротьби з бандитизмом» німецькі комендатури почали збирати відомості про місцезнаходження і кількість поранених і хворих радянських солдат та складалися списки радянського активу з метою його знищення. Населення ж, яке надавало їм притулок суворо каралося. При появі радянських літаків і парашутистів негайно вживались заходи по їх ліквідації. За кожного виявленого партизана або зазначення їх місцеперебування видавалась премія. Німецькою владою вилучались у населення вогнепальна зброя і набої та знищувались листівки і газети, які закликали до партизанської боротьби та саботажу. 
Але й за цих, неймовірно жахливих умов, люди не примирилися з порядками, запровадженими окупантами. У містах і селах створювалися підпільні організації, осередки й явочні квартири, формувалися партизанські загони й диверсійні групи. На Черкащині за весь період антифашистської боротьби діяло понад 15 тис. учасників партизанської, підпільної та інших форм боротьби, в т.ч. 33 підпільних організацій і груп в селах Вільшана Городищенського району, Нехайки Драбівського району, Кривчунка Жашківського району, Шевченкове, Звенигородського району, Іркліїв Чорнобаївського району, Кам’янка Кам’янського району, Канівського району, Вербовець, Шостакове Катеринопільського району, Бровахи, Квітки, Петрушки, Сотники, Селище, Корсунь-Шевченківського району, Почапинці Лисянського району, Буки Маньківського району, Коритня, Цибулів Монастирищенського району, Балаклея, Велика Яблунівка, Тернівка, Смілянського району, Бабанка, Уманського району, Свидівок, Черкаського району, Іркліїв, Чорнобаївського району, Васильків, Лебедин, Шполянського району; містах Звенигородка, Канів, Корсунь-Шевченківський («Комітет – 103»), Сміла, Шпола, Умань 57 диверсійних організацій і груп, в сс. Мліїв, Набоків, Городищенського району, Чапаївка Золотоніського району, Богачівка, Хлипнівка, Юрківка, Дар’ївка, Копіювата, Мартинівка, Полствин, Таганча Канівського району, Косарі Кам’янського району, Іваньки, Багва, Маньківка, Мар’янівка, Подібна Маньківського району, Копіювата, Коритня, Новосілка, Шабастівка Монастирищенського району, Сунки, станція ім. Т.Г.Шевченка Смілянського району, Білашки, Кобринове, Павлівка Перша, Романівка, Тальянки, Верхнячка, Ліщинівка, станція Христинівка Христинівського району, Будище, Ірдинь, Руська Поляна, Свидівок, Степанки, Хацьки, Худяки Черкаського району, Капустине Шполянського району; містах Городище, Жашків, Звенигородка, Сміла, Тальне, Умань, Черкаси, Чигирин 29 партизанських загонів, груп і з’єднань, які діяли в Золотоніському, Кам’янському, Смілянському (загін «За Вітчизну»), Канівському, Катеринопільському, Корсунь-Шевченківському (в загін входили партизанські групи: ім. Т.Г.Шевченка, «Винищувач», ім. В.Н.Боженка), Лисянському (загін ім. М.О.Щорса), Монастирищенському (четвертий окремий батальйон 2-ої партизанської бригади ім. Й.В.Сталіна, Коритнянська партизанська група), Христинівському, Городищенському, Черкаському (загони ім. Д.М.Пожарського, ім. М.С.Хрущова, 2-й партизанський полк військ НКВС), Маньківському, Тальнівському, Уманському (загін «Партизан України», загін ім. М.І.Кутузова), Чигиринському (загони «Холодний яр», «За перемогу», ім. Й.В.Сталіна, ім. О.В.Суворова, ім. Ф.Е.Дзержинського, «За Батьківщину»), Чорнобаївському, Звенигородському (загін ім. К.Є.Ворошилова) та 7 партизанських загонів з’єднання «Грозний», що діяв на Черкащині і Київщині та ін. 
Місцеве населення боролося з німецькими загарбниками шляхом завдання їх майну матеріальної шкоди. Про це свідчить плакат окупаційної влади, який зберігся у фонді «Суботівська сільська управа», в якому йдеться про боротьбу із саботажниками, які «нищать місце праці». Військове командування використовувало різні форми боротьби з опором населення. В численних наказах місцеві жителі застерігалися проти всіляких стосунків з «бандитськими зграями», зобов’язувалися «пильно стежити за тим, аби на терені того чи іншого села не появлялись як окремі бандити, так і групи людей», а в разі появи – негайно повідомляти про це відповідні сільські управи або начальників служби порятунку». Попереджалося, що «люди, які порушують цей наказ будуть затримані німецькою жандармерією, або поліцією і відправлені в робочі табори». В об’явах німецького командування місцеве населення закликалося до співпраці із владою і запевнялося, що «бандити будуть знищені». 
За неповними даними на території краю окупаційною владою, каральними органами та їх посібниками закатовано і розстріляно 16 тис. осіб мирного населення, понад 10 населених пунктів були повністю спалені і зруйновані за опір ворогові, саботаж заходів окупаційних властей, надання допомоги, зв’язок і участь у підпільно-партизанському русі. Зокрема, село Острівець Уманського району           16 січня 1944 року повністю спалено – 200 дворів і 156 мешканців було розстріляно за зв’язок з партизанами; хутір Буда Чигиринського району спалено 18 червня 1943 року і 82 особи розстріляно за надання допомоги партизанському загону «За перемогу»; хутори Вдовичин і Ленінський Чигиринського району спалено 19 жовтня 1943 року і 466 осіб розстріляно за зв’язок з партизанами; с. Мельники спалено у жовтні 1943 року – 352 двори і знищено 300 мешканців; у с. Вдовин Хутір спалено – 140 дворів і розстріляно 409 мешканців. Така ж доля спіткала і села Будище Черкаського району, Шестеринці Лисянського району, хутір Павлопіль Маньківського району та ряд інших. 
Т. А. Клименко             Директор Державного архіву Черкаської області, кандидат історичних наук

<< Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 2